Дорогий ДРУГ, 100 lat! 
– Ольгерд, вгадай, чому я тобі дзвоню?
– Коли ти приїжджаєш? Просекко і яйця на сніданок в холодильнику.
– Але я цього разу не сама, ми з колегами летимо на конференцію в Рим/з подругою в Албанію у відпустку/повертаюсь з конференції в Іспанії цього разу сама.
– Добре, нас з Олею не буде вдома. Передаш ключі Сергію.
Ольгерда майже ніколи немає вдома. Він або везе гуманітарку в Україну, або повертається за новою у Варшаву. З перших днів повномасштабного вторгнення і донині. Часто кілька разів на тиждень.
Він жив місяць у Нікополі, щоб готувати обіди старшим людям, у яких бракує коштів.
– Тобі не страшно? Там же увесь час обстрілюють.
– Я зняв квартиру, яка з іншого боку від обстрілів.
– Хіба ж там є такі…
Він возить медобладнання у Харків і Суми, опікується кількома дитбудинками, не оминає військових і ще багато чого.
– Марго, треба на Св. Миколая придумати акцію для дітей у Харкові.
– А давай українські діти напишуть листи Св. Миколаю, а ми передамо родинам польських дітей, і вони виконуватимуть мрії як помічники Миколая. Ми і дитячі мрії здійснимо, і це об’єднуватиме дітей.
Вже три роки у грудні Оло везе сотні подарунків від польських родин українським дітям у дитбудинках, лікарнях, тих, хто втратив батька-захисника.
– Марго, це не спринт, а марафон. Ця війна швидко не скінчиться, – сказав ти у 22 році.
Дякую, що ти біжиш цей марафон щодня і об’єднуєш стількох людей для допомоги Україні.
Здоров’я тобі і перемоги!
